– Як нам стало відомо, на минулому тижні ви з групою волонтерів відвідали зону АТО. Хотілося б дізнатись, де саме були і кого відвідали?
– Так, насправді, минулої неділі я з групою волонтерів Львівської самооборони, за сприяння нашого народного депутата Ярослава Дубневича, разом з ним та його помічниками доставили вантаж для наших побратимів, які стоять на охоронних позиціях зони АТО:бійцям Новокалинівської вертолітної бригади, Львівського третього моторизованого батальйону, 24-ї механізованої бригади та 80 -ї бригади десантників.Це батальйони, де, здебільшого, несуть службу хлопці з Львівщини, а також інших областей України. Зараз вони дислокуються на рубежах АТО Луганської області.
– Що найбільше Вас вразило?
– Знаєте, одним словом не вразило, намагатимусь об’ємно сформувати ці враження, бо вони є і позитивними, і негативними. Почну з того, що найбільше вражає -це той крах, в якому опинилися збройні сили України. Я не буду говорити про високі технології та надзвичайно точну зброю, якою могла би бути оснащена армія європейської України ХХІ століття, тому що навіть такі дрібнички як засоби гігієни, першої медичної допомоги та умови відповідного людського проживання повністю відсутні у військовослужбовців. Жахливо дивитися на те, що майже кожен військовослужбовець одягнутий, обутий (все, що бачиш на ньому) – це допомога волонтерів. У нього немає можливості навіть помитись тому, що живуть в окопах, в палатках, в БТР-ах, в танках і під ними. Зі слів солдатів розумієш, що держава забезпечила їх зброєю та паливом, якого не завжди вистачає, а все інше: засоби гігієни, медичні препарати, одяг, взуття, окуляри, налокітники, наколінники, приціли до зброї, дощовики, спальні мішки, палатки, харчі – це все, в основному, волонтерська допомога. І ти починаєш розуміти, як далеко наші чиновники від тієї проблеми, і як мало вони роблять для того, щоб її вирішити.
– На Вашу думку, що необхідно зробити першочергово?
– В першу чергу, якщо є проблема, то виникає і потреба для її вирішення. Так, ми всі очікуємо від кожного нового призначення в Києві якихось конкретних змін. Але хочу сказати, дива, на яке ми всі очікуємо, не буде, бо, напевно, кожен з нас бажає, щоб помінялось все і відразу на краще. Цього ми очікували в 2004 році після Помаранчевої революції, на це й надіємось сьогодні після революції Гідності. Як бачимо, історія показує, що неможливо змінити все в одну мить, тому що велика рана, яку завдав комунізм Україні, потребує довгого періоду реабілітації. Але зараз не про це, сьогодні є потреба в допомозі нашим військовим від кожного з нас, для того, щоб вийти з цієї ситуації, бо тільки спільно, приклавши всі зусилля, ми зможемо подолати всі проблеми, бо жодне нарікання на будь-кого не допоможе, а тільки спільна праця. Можливо, хтось думає, що утримувати армію не повинен народ України, але сьогодні це єдиний вихід, щоб відстояти цілісність держави, а нам – бути українцями.
– З чого складалася допомога цього разу?
– Насправді, дуже приємно, коли ти бачиш конкретну допомогу народного депутата, який не тільки сидить в парламенті та займається передвиборчими агітаціями, а й постійно бере участь у вирішенні всіх питань та проблем суспільства. Зараз я кажу про нашого народного депутата Ярослава Дубневича, за сприяння якого ми привезли три великих вантажних автомобілі допомоги, а саме: харчі, військову форму, взуття, теплу зимову форму, дощовики, аптечки, оптичні приціли до зброї, а також трофейний подарунок для 80-ї бригади. Ярослав Васильович подарував черговий автомобіль джип Nissan, який обладнаний кузовом для можливості встановлення на нього зброї і є дуже необхідний нашим бійцям для маневрів на полі бою.
– Розкажіть, які настрої місцевого населення?
– В кожному регіоні настрої різні. Ми побували в багатьох містах Харківської та Луганської областей. Приємно був вражений взаємодією групи харківських активістів з самообороною Львівщини, роботу якої координує Ганущин Олександр (депутат Львівської обласної ради). Попередньо, за пропозицією Ярослава Дубневича, було запропоновано, а згодом і створено в кожному районі пункти збору допомоги, налагоджено співпрацю для доставки допомоги та особистих іменних посилок для наших побратимів в зону АТО. І це була вже сьома поїздка за сприяння робочої групи братів Дубневичів. Взаємодія між волонтерами Харківщини та Львівщини вже дуже сильно пов’язана для спільної справи.
Щодо мешканців Луганщини, де ведуться безпосередньо бої, всі прагнуть в першу чергу миру, тому що сепаратисти проводять різні бойові акції в тих місцях, де зупиняються наші військові. Командир Яворівської 24-ї механізованої бригади полковник Шевченко розповідав про різні випадки, які створювали сепаратисти, а саме, коли вони базувались в населених пунктах, терористи бомбили центри міст та сіл, підриваючи лікарні, церкви, школи, намагаючись таким чином залякати місцеве населення, щоб ті не допомагали бійцям української армії. Тому вони намагаються базуватись подалі від населених пунктів, щоб не завдавати шкоди мирному населенню.
Насамкінець, хотів би сказати про найголовніше – про очі, в яких горить бажання перемоги, та серця, в яких живе незламний дух наших бійців. Направду, це не просто слова. Щиро дякую кожному та схиляю голову перед ними,бо коли ти бачиш, в яких умовах і з якими можливостями приходиться їм воювати, а це під відкритим небом, в спеку сонця, зливу дощу та холодної темної ночі в пильному очікуванні дати чергову відсіч без права на помилку, починаєш розуміти, що в таких умовах, здається, будь-який американський чи європейський солдат відмовився б не тільки воювати, але напевно і від своєї країни. А наші хлопці без ніяких обіцянок та надій на великі гонорари, кожен як один запевнюють: «Ми будемо стояти до кінця!»
Нашою проблемою є те, що ми частково про них забуваємо, але боюсь, що трагедія настане, якщо вони забудуть про нас.
Слава героям! Герої не вмирають!